Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

– Хто приходить серед ночі, як злодій, вартий проклять і смерті від лап диких звірів, – сказала одна голова.

– А хто називає себе відкрито й чесно, рятує себе на тисячу життів від перероджень у найтемніших закутках пекла, – мовила друга голова.

– Ціною брехні є народження в тілі собаки, – озвалася третя.

– Пробачте, Шабала-джі. – Я врешті віднайшов дихання. – Я нікчемний пес родом із далекого пустельного краю. Мені про вас розповіла Ватіка. Вона сказала, що ви зможете мені дати пораду… Річ у тім, що я… я не знаю, що я хотів спитати, Шабала прабгу, чесно, усе вилетіло мені з голови, але я бідний і нещасний, все, що в мене є, – це мої чотири лапи й ніс, я хотів був утопитись, але під водою зустрів йога, який дав мені «ґуру крипу», й відтоді в моєму серці щось таке вирує, сам не знаю що. Мої ноги мене несуть, сам не знаю куди, і хочу я повернутися туди, сам не знаю куди. Ватіка сказала, що не може дати мені ради, й підказала звернутися до вас. Підкажіть, як мені бути, що мені робити й куди мені йти.

Змій опустив усі три голови до мене.

– Де змія, там і мангуста, – просичала одна з голів роздратовано.

– Таємниця – як вуглина, під язиком не сховаєш, – просичала друга голова печально.

– Хто з мавпою водиться, мавпою й народиться, – повчально озвалася третя.

– Шабала прабгу, – почав молити його я, передчуваючи, що змій збирається піти під воду, залишивши мене без поради. – Благаю вас, підкажіть, куди мені рухатись, що мені робити? У мене немає ні дому, ні господаря, я не маю ні рідні, ані сім’ї. Змилуйтесь, не залишайте мене без відповіді! Воістину, немає на землі нещаснішого пса за мене!

– На цьому світі щасливі тільки святі та свині, – сказала одна голова.

– Де початок, там і кінець, а де кінець, там і початок, – зауважила інша.

– Хоч до Непалу підеш, від долі не втечеш, – підбила підсумок третя.

– Авжеж, погоджуюсь, – змолився я, відчуваючи, що випробовую терпіння древньої істоти, а все ж не наважуючись випустити з рук такої нагоди. – Шабала прабгу! Я тільки простий пес, і мені не до снаги ваші загадки! Направте мене, куди йти, інакше я втоплюся тут же, у купелі, з відчаю!

– З-поміж осель наймилостивіша – Пурушоттама-Кшетра,[49] – сказала одна голова. – Вона міститься на планеті Земля, на березі Солоного океану.

– Навіть осел, що випадково забрів туди, назавжди повертається додому, – додала інша. – Що вже казати про того, хто бодай два тижні проживе там!

– Іди на схід, до Солоного океану, – завершила третя. – Там стоїть величне місто Пурі. Шукай Володаря Всесвіту, проси ласки у Нього.

Шабала замружив очі й раптом заспівав усіма трьома головами:

– Скажи мені, коли наступить той день? Коли ж я мов одержимий буду бігати вздовж берегу Ґанґи в Навадвіпі, щиро кличучи: «О Ґаура! О Нітьянанда!»?[50]

І з цими словами Шабала-джі вповз у воду. Мороз пішов по моїй шкірі від його голосу.

Я почув, як із тераси стали повертатися люди. Раптом голоси їхні, спокійні та впокорені, змінились на вигуки й зойки. Долинув тупіт ніг. Останні метри хвоста Шабали прабгу сховалися у воду, й одразу ж за ним над краєм купелі з’явилося кількоро місцевих мешканців, котрі запально перемовлялися, били один одного по плечу, неначе хотіли переконатися, чи справді їх очі бачили те, що бачили.

Я, засмучений із незрозумілих відповідей змія, побрів до ашраму, де лежав Ніколай, з яким мене пов’язували невидимі ниті дружби.

Коли я ступив на подвір’я храму, уже зійшло сонце. Монахи виходили з ранкової служби. Один із них, старий худющий монах у помаранчевій тканині, ходив по монастирському подвір’ю, перебираючи вервицю, й на весь голос повторював молитву. З кухні, де чулося приємне шарудіння кухарів, уже виходили клуби пари, виносячи запахи масла, перцю та свіжого хліба.

Облизуючись і махаючи хвостом у передчутті сніданку, я лапою відчинив двері до келії свого товариша, і в ніс мені вдарив важкий сморід. Рука товариша безвільно звисала з простої дерев’яної лежанки, що слугувала йому за ліжко. Іншою він притискав до грудей мішечок із вервицею.

Я не зважив, як із мене самого вирвався протяжний зойк, чи то гавкіт, чи то плач. Не треба було й торкатися носом руки товариша, аби зрозуміти, що той помер.

5

Смерть – така потворна в цьому світі.

Я бачив стільки разів, коли помирали мої близькі, – бачив, як роздувало моїх братиків від спеки і невідомої зарази. Як виглядали мої друзі, розчавлені автомобілем чи запінені від отрути, яку з’їли, ненароком прийнявши за їжу. Бачив, як темніє вода на головою, коли намагаєшся вичавити з себе останнє повітря, щоб більше не ступати на землю, не дихати цим повітрям і не впускати більше в себе оманливо-солодкого запаху життя.

У монастирі не було прохолодного місця, куди можна було би покласти тіло Ніколая.

Приїхав фельдшер. Ніколая загорнули у простирадло, на якому він лежав, і відвезли в кімнату, де стояли великі брили льоду – незвичні, блискучі, холодні, схожі на відчуття в серці, що виникало в мене, коли я дивився в очі Шабала-джі. Я потребував бути супутником своєму колезі до останнього, і коли мене не схотіли брати до машини, де сиділи фельдшер і один із монахів, що дивився за моїм товаришем, я сам, зібравшись на силі, заскочив уже на ходу в кузов, і в лікаря, коли він побачив, з якою ревністю я лежу біля товариша, забракло сили прогнати мене.

На льодовику Ніколай пробув три дні. Лід розтанув уже до вечора, і я відчув, як тривожний солодкавий дух починає просотуватися з-під дверей до кімнати. Я пантрував усе, що відбувалося, не відходячи від порога, жалібно повискуючи, коли мене хтось намагався прогнати.

Через день дух від тіла мого товариша став таким відчутним, що фельдшер, який приймав людей у сусідньому покої, приніс до кімнати з тілом вентилятор. Прилад працював цілодобово, але допомагав мало. Люди, що прийшли по тіло на третій день (позаяк Ніколай був таким же чужинцем на цій землі, як і я, потрібні були якісь особливі документи, які допомогли би зробити його смерть зареєстрованою), кривилися від смороду, декого навіть вивертало. Не маючи сил подолати гіпнотичне притягання того, що вивергнув котрийсь із відвідувачів, я нишком понюхав блювотиння, а потім лизнув. І мені теж стало зле.

Я супроводжував людей, котрі несли тіло